"Акторство – це не романтика": Павло Текучев – про кіно під час війни, фільм "Вічник" та справжню ціну успіху

Відомий український актор Павло Текучев не грає ідеальних героїв у житті, та й не намагається створювати ілюзію бездоганності. В інтерв’ю для Люкс ФМ він відверто говорить про конкуренцію, професійні розчарування, а також про складні рішення та внутрішні переломні моменти. Окремою сторінкою в життя Павла став фільм "Вічник", в якому він зіграв головну роль, і який ще досі можна переглянути в кінотеатрі. В розмові актор відверто поділився тим, що залишається поза світлом софітів, і чому для нього акторство давно перестало бути мрією.

– Павле, останнім часом вашій фільмографії можна позаздрити: серіали, драми, комедії. Здається, що і немає того дефіциту ролей на акторському ринку. Але як насправді: наскільки важко актору зараз шукати ролі в кіно?

– ­Можу сказати, що це завжди дуже непередбачувано і завжди велика лотерея. Декілька місяців ти можеш зніматися без зупинки в кількох проєктах підряд, а потім достатньо довго сидіти без роботи, може і пів року, може і рік. І таке дійсно трапляється часто, незалежно від того, наскільки багато ти до цього знімався.

Тому багато акторів часто потрапляють в ці гойдалки залученості або незалученості у знімальний процес. Звичайно, хочеться, щоб було більше проєктів, щоб ринок зростав і щоб всі мали можливість працювати та створювати нові класні історії.

– Взагалі, як це – бути актором в Україні? Чи була у вас мить, коли хотілося все кинути й піти в професії, де можна заробити більше?

– На жаль, так. Такі моменти траплялися, і навіть не буду брехати, що один раз. Тому що коли ти стикаєшся з цим випробуванням очікування нових проєктів, це достатньо тяжко пережити. Мене завжди рятував від повного вигорання, звичайно, театр, тому що там робота йде безперервно, і ти завжди маєш вистави, які граєш кожен місяць, а також репетиції нових проєктів. Але стосовно знімального процесу це дійсно буває важко. Проте в нас достатньо тепле комʼюніті, один одного всі часто підтримують. Принаймні я неодноразово отримував підтримку від своїх колег і сам теж намагався заохочувати ще трішки почекати тих, хто вже був на межі.

– Як змінилося ваше ставлення до професії після початку повномасштабного вторгнення? Чи не здавалося вам у якийсь момент, що кіно та акторство – це зараз "не на часі"?

– Однозначно так. Мабуть, перший рік це дійсно було максимально не на часі. І дивно було навіть думати про продовження своєї старої професії. Проте згодом для мене переломним моментом стало відчуття, що глядач в театр просто ломиться. І рівень продажу квитків в якийсь момент був навіть вищий, ніж до війни. І отримував дуже багато фідбеку від тих, хто дивився вистави, а також серіали та фільми, зокрема за моєї участі. І я відчув і зрозумів, що люди, навпаки, дуже спраглі до нового матеріалу та до нових історій про Україну. І тому зараз як ніколи важливо формувати таку національну нову свідомість, розказувати про українців як про сильних, незалежних людей та про свою перемогу. Звичайно, для цього нам потрібні хороші, якісні проєкти. Тому я сподіваюся, що так і буде.

– ­До 2022 року українське кіно часто було в тіні "спільного ринку" з РФ. Зараз ми нарешті вдома. Чи відчуваєте ви кардинальні зміни у підходах до сюжетів та у ставленні до акторів?

– До акторів однозначно. Відчуваю різницю ставлення, тому що раніше це завжди було, що ми на другому плані, на жаль. Я ще досі бачив багато серіалів, написаних наче під копірку з тих самих сюжетів, що існували раніше. Це взагалі такий важкий момент – нові сценарії. Добре, що вони потрошку зʼявляються, і хочеться вірити, що ми рухаємось вперед. Ось, наприклад, останній, що сколихнув суспільство, серіал "Тиха Нава". Я вважаю, що це дуже класний і цікавий сюжет. І нарешті новий сучасний детектив, який дійсно цікаво дивитися і до кінця розгадувати. Хочеться більше саме таких робіт, такої якості. І я впевнений, що вони будуть.

– Чи доводилося вам у минулому поступатися роллю актору з москви, якого привозили на "головну роль"?

– Так, я неодноразово грав в проєктах разом з акторами головних ролей з москви. І завжди ставлення до них було таке більш поважне, вони більше заробляли, дозволяли собі багато непристойних і негарних слів в бік інших людей. І, коротше, на жаль, бачив неприємні випадки. Слава Богу, що змінилося назавжди. І більше коментувати тут нічого не можу і не хочу.

Добре, що ми пройшли цей етап і залишили його в минулому.

– А щодо бюджетів? В свіжому інтерв'ю ви казали, що новий фільм "Вічник" коштував 2 мільйони доларів. Як зараз фінансуються такі масштабні проєкти? Наскільки важко творцям знайти гроші на якісне кіно?

– ­Думаю, що це перша і найголовніша битва, з якою стикається кожен, хто хоче створити щось своє. Я маю на увазі свою картину, щоб вона була незалежною від думки інших, а також щоб була якісною. Тому що, звичайно, якість завжди вимагає великих коштів, конкретно з "Вічником" кошти були залучені тільки приватні, не було державного фінансування. Я вважаю, це дало можливість режисеру Івану Ніколайчуку створювати кіно саме так, як він хотів, незалежно від думки оточення, і не хвилюючись за будь-які скандали, які зараз можливі в плані використання бюджетних коштів. Наскільки важко знайти, сказати не можу, тому що я – актор, не продюсер, і цим питанням рідко займаюся, але знаю, що, звичайно, це важко.

– Зйомки та вихід фільмів зараз – це окремий вид боротьби. Але чому держава має давати кошти на кіно під час війни?

– Я думаю, тому що контент, який споживають люди, формує їхню свідомість. І кіно та серіали, які існують в нашій країні, дуже важливі, тому що люди завжди їх дивилися і будуть продовжувати дивитися, незалежно від складності обставин, у яких вони живуть. Але саме ті сенси, які закладаються в цих фільмах, в цих серіалах, можуть вплинути на формування загальної свідомості. Тому настільки важливо зараз контролювати якість того, що виходить. І тому виникають ці суперечки про доречність чи недоречність фінансування фільмів, саме через те, що інколи їхні якість і сенси, які в них існують, викликають запитання. Я вважаю ці суперечки дуже доречними, і дійсно треба акцентувати на тому, що зараз в такі важкі часи, коли кожна копійка на рахунку, треба дуже уважно спостерігати за тим, куди виділяються кошти. Ну а зі свого боку намагаюся завжди при виборі матеріалу зрозуміти, чи є в ньому головна ідея, яка сьогодні буде актуальною, чи вона відсутня.

– Першоджерело – книга "Вічник" Мирослава Дочинця – бестселер, а екранізувати твір хотіли ще 10 років тому. Тобто робота над стрічкою була дуже відповідальна. Як вам вдалося отримати роль Андрія Ворона в настільки рейтинговому проєкті?

– Вдалося за допомогою кастингу, я не можу сказати, що там в цій історії було щось особливе. Самі проби і затвердження відбулись дуже швидко. І я одразу приступив до роботи над персонажем. І дійсно робота ця була дуже відповідальна і для мене також, тому що об'єм матеріалу та його глибина вимагали від мене повного залучення, яке я і намагався втілити, підключивши всі свої акторські здібності та весь свій арсенал для побудови цього персонажу.

– Андрій Ворон – реальна людина. Це не стало викликом для вас? Як ви готувались до відтворення на екрані реальної історії, а не просто вигаданого персонажа?

– Завдяки роману і тому, що Мирослав Дочанець писав і пише дуже яскравими образами, які закарбовуються в памʼяті, мені було дуже легко шукати мотивації персонажа, саме використовуючи роман, який я перечитував декілька разів. Навіть не знаю, що б я робив, якби не було такого масштабного та великого першоджерела. Своєю мірою це додавало впевненості і заспокоювало, тому що завжди було до кого звернутися, щоб знайти відповіді на свої питання. З іншого боку, це накладало, звичайно, велику відповідальність. Але мені дуже сподобався цей процес.

– Андрій Ворон у фільмі представлений у різні періоди життя. Чи спілкувалися ви з актором, який грає старшого Ворона, щоб синхронізувати жести, погляд або манеру мови? І що було найважчим в роботі над фільмом?

– Так, ми спілкувалися з виконавцем ролі Андрія Ворона в старості, з Олегом Мосійчуком. Це неперевершений артист, дуже глибокий та точний. І мені було приємно мати змогу з ним попрацювати над одним персонажем. Не можу сказати, що ми сильно знаходили якісь точки для синхронізації, тому що кожен з нас відповідав за свою частину цієї історії. Навпаки, було цікаво спостерігати, як наші бачення перетворилися в одного героя. Але в його погляді, в його тембрі голосу, в кількості мудрості, яку пан Олег видавав на знімальному майданчику, було чому повчитися. Я щасливий, що мав цей досвід разом з ним.

З приводу того, що було найважчим при роботі над "Вічником", це знайти внутрішні мотивації героя, коли він робив дуже неоднозначні вибори в своєму житті. А саме, йдеться про теми самопожертву і прийняття рішень не на благо собі, що на сьогодні є дуже болючим питанням, на яке дуже активно відреагувало моє оточення, з яким я спілкувався стосовно фільму. І це дуже цікава тема для роздумів. Тому я вважаю, що цей фільм треба дивитися як мінімум з цієї причини. В тебе буде можливість поставити собі питання, які дуже не часто виникають у звичайному житті.

– Історія Андрія Ворона – наче історія України через призму життя однієї людини. На який з життєвих уроків вашого героя варто звернути увагу українцям зараз?

– Ой, це ідеальне продовження останнього запитання, мабуть, на тему самопожертви. Я не впевнений, що сьогодні ми маємо жертвувати собою чи своїми коханими заради чогось взагалі в цьому світі. Сьогодні основна наша тема має бути відстоювання і виборювання свого. І тому, можливо, не з усім в цьому фільмі я погоджуюся в своєму персонажі. Але тим краще, тому що це дві окремі історії. Історія конкретно цієї людини, його світогляду та наше сучасне життя зараз. І мені подобається, що в фільмі є такі гострі запитання. Це свідчить про його якість і про задачу цієї картини, що з деякими моментами ти можеш в тому числі і не погоджуватись.

– Після такої глибокої, майже сакральної ролі, чи не страшно повертатися до "звичайних" персонажів у серіалах та розважальному кіно?

– Я скажу, що ми знімали "Вічник" протягом 9 місяців і за цей час я вже одночасно працював над декількома іншими проєктами. І ні, не страшно, а навпаки це задоволення, тому що ти можеш торкатися різних частин своєї душі і працювати з різними пластами сенсів людського існування. Мені дуже до вподоби мати таку різноманітність у своїй професії.

– Всі хочуть грати героїв. Але іноді "спірні" персонажі набагато цікавіші і глядачу, і актору. Кого б ви хотіли зіграти у майбутньому? І за які ролі ви точно не візьметесь?

– Стосовно останнього питання, за які ролі не візьмусь... Мабуть, за невиправдані там, де у персонажа немає справжньої мотивації чинити так чи інакше.

А з приводу позитивних і негативних героїв, скажу, що і ті, і інші, звичайно, неймовірно цікаві. І мати такий апарат акторський, щоб втілювати ті і інші персонажі, це, мені здається, мрія кожного актора. Тому не так важливо, персонаж хороший чи поганий, набагато цікавіше, наскільки він глибокий, наскільки виправдані його дії в ситуації, в якій він опиняється. І інколи зіграти когось негативного, але тим самим підсвітивши важливість певної теми, може бути дуже цікаво.

– Якби ви могли зустріти Павла Текучева, який щойно вступив до театрального вишу, що б ви йому порадили, та від чого б застерегли? Яку одну помилку ви б точно не хотіли повторити?

– Я б порадив постійно працювати над собою і проживати моменти, коли щось не вдається, ще глибше і ще більше приділяти їм часу, бо це і є те саме зростання, про яке часто говорять. Від чого б застеріг? Мабуть, від надмірної впевненості на початку свого шляху, що ти вже щось зрозумів. Це така загальна помилка, мені здається, яку допускають всі. На цю тему є хороший жарт: на першому курсі університету театрального, ти вже народний артист, на другому – заслужений, на третьому просто актор, і на четвертому тільки розумієш, що ти ще нічого не вмієш, і тобі треба ще все життя навчатися.